ВІЙСЬКОВА ЮСТИЦІЯ НЕ ЗА ФОРМОЮ, А ЗА ЗМІСТОМ

(на прикладі закону про посилення відповідальності за деякі військові злочини)

Неабиякий розголос та суспільний резонанс, особливо у військовому колі, набирає прийнятий Верховною Радою 13 грудня (за скороченою процедурою) законопроект № 8271 від 08.12.2022 року. Законом передбачено за вчинення злочинів за ст. ст. 403, 405, 407, 408, 429 КК (невиконання наказу, самовільне залишення частини (СЗЧ), дезертирство, залишення поля бою) унеможливити призначення судом більш м’якого покарання, ніж передбачено законом та заборону звільнення від відбування покарання з випробуванням; підвищується строк покарання за невиконання наказу (ст. 403 КК) з існуючих «від трьох до семи» на «від п’яти до восьми»; коригується частина пʼята статті 407 ККУ (СЗЧ), а також визначається право Військової служби правопорядку у ЗСУ та командирів ВЧ здійснювати огляд на стан алкогольного, наркотичного чи іншого сп’яніння з використанням технічних засобів та тестів, збільшується відповідальність за військові адмінправопорушення. У день прийняття закону в ВРУ виступив Начальник ГШ ЗСУ генерал-лейтенант Шаптала С.О. який повідомив про проблеми непокори, відмови виконувати бойові накази, самовільне залишення бойових позицій та поля бою, самовільного залишення місць несення служби та військових частин, вживання алкоголю та наркотичних речовин в бойовій обстановці, що в сукупності призводить до зриву бойових завдань, безповоротних втрат особового складу та захоплення ворогом позицій. Стурбованість НГШ ЗСУ та визначена їм суть проблеми зрозуміла, але чи дійсно існуючі її масштаби потребують самого такого регулювання і чи правильно обрано шляхи її подолання, адже суспільний резонанс викликано тим, що закон виглядає як намір, через посилення кримінальної відповідальності за деякі злочини, здійснювати командуванням вплив на рядовий склад.

По-перше, треба було профільному комітету почати з аналізу статистики Офісу генерального прокурора по злочинам, які було визначено в проекті закону, в результаті було б встановлено, що (з початку року): – за статтею 403 ККУ (невиконання наказу) зареєстровано всього 28 злочинів, по яких не повідомлено про підозру жодній особі, з них 6 закрито;- погроза або насильство щодо начальника (ст. 405) – 195 злочинів, оголошено про підозру по 89, направлено до суду 83, закрито 7;- самовільне залишення військової частини або місця служби (ст. 407) – 5 306 злочинів, підозра по 1252, направлено до суду 1165, закрито 417; – дезертирство (ст. 408) – 2 887 злочинів, підозра по 249, направлено до суду 135, закрито 193; – самовільне залишення поля бою або відмова діяти зброєю (ст. 429) – 135 злочинів, підозра по 5, направлено до суду 4, закрито 2. Отже, найбільша кількість зареєстрованих злочинів за статтями 407 та 408 ККУ. Водночас враховуючи орієнтовну чисельність в ЗСУ (700 тисяч осіб) лише 0.21% від загального складу складає підозрюваних за цими статтями. Про масове невиконання наказу та самовільне залишення поля бою статистика прокуратури не свідчить. Окрім того, із суб’єктивної сторони злочин, передбачений ст. 403 КК, може бути вчинений через необережність і є злочином лише якщо такі дії призвели до тяжких наслідків. При цьому законодавець у ст. ст. 402, 403 КК не дає визначення тяжких наслідків.

По-друге, судова практика дійсно свідчить, що за статтями 407 та 408 ККУ суди застосовують покарання нижче від найнижчої межі, встановленого в санкції статті, але у більшості випадків таким вирокам передує угода про визнання винуватості укладена з прокурорами спеціалізованої прокуратури у військовій та оборонній сфері, тобто сторона обвинувачення погоджується з обраним покаранням, здебільшого навіть сама пропонує у разі визнання вини, що прискорює «виробничі» показники. Дійсно в деяких випадках звільнення від відбування покарання з випробуванням та іспитовим строком в один рік за відсутність в військовій частині, наприклад, понад 11 місяців (справа № 303/7476/22 по ч. 4 ст. 407) або штраф у розмірі 34 тис. грн. (справа 147/1173/22 по ч. 5 ст. 407) може викликати хибне уявлення про невідворотність та суворість покарання у осіб, які схильні до порушення військової дисципліни. Але узагальнювати всі випадки шляхом позбавлення особи на справедливий суд та пом’якшення покарання при наявності об’єктивних обставин недоречно, тим більше по вибірково визначених злочинах.

По-третє, згідно змісту пояснювальної записки народні обранці вважають, що СЗЧ вчинене в умовах воєнного стану або бойовій обстановці, незалежно від строку продовжуваності містить склад злочину за ч. 5 ст. 407 ККУ та виключає адмінвідповідальність. На практиці, при СЗЧ до 10 діб, застосовується адмінвідповідальність, як елемент дисциплінарного впливу у військових частинах, які не перебувають безпосередньо в зоні бойових дій, там де командири не зацікавлені всі випадки подавати до ДБР, бо частина цих випадків дійсно не містить суспільно небезпечних наслідків. В свою чергу коригування законодавства в бік посилення відповідальності (усування строку з якого починається злочин) перетворить всі випадки на злочин і командири будуть стояти перед вибором або заявляти в ДБР про такі випадки та фактично втрачати штатну одиницю або мати ризик потрапити під відповідальність за статтею 426 ККУ «Бездіяльність військової влади».

По-четверте, щодо надання права уповноваженим особам ВСП у ЗСУ здійснювати огляд для визначення стану алкогольного чи наркотичного сп’яніння. Змінами передбачається, що ВСП у ЗСУ проводить огляд військовослужбовців, які перебувають на вулицях, у закритих спортивних спорудах, у скверах, парках, у всіх видах громадського транспорту (включаючи транспорт міжнародного сполучення) та в заборонених законом інших місцях. Доволі дивні пропозиції, з огляду на те, що стаття 172-20 КУпАП передбачає відповідальність лише за появу на території військової частини в нетверезому стані, у стані наркотичного чи іншого сп’яніння, або виконання ними обов’язків військової служби в такому стані. Перебування ж на вулицях і місцях зазначених вище у такому стані (наприклад перебування військового у звільненні чи відпустці), очевидно, що не співвідноситься із зразком високої культури і може мати наслідки дисциплінарного характеру, але поки що не є адмінправопорушенням, і у вказаному законі зміни до 172-20 КУпАП не вносяться. З огляду на те, що проект закону зареєстровано 08.12.22, лист від МОУ щодо необхідності його прийняття теж від 08.12.22, ретельного аналізу проблематики не відбувалось. Відповідно, поспіхом підготовлений текст закону, без належного обґрунтування щодо необхідності посилення покарання, викликав хвилю обурення в суспільстві. Підтвердження цього є і результати підписання петиції (понад 25 тисяч за два дні) адресованої Президенту України про застосування право вето до закону.

Чи буде підписано Президентом зазначений закон? Скоріше за все ні, з огляду на допущені в законі помилки, а також те, що в проекті закону та тексті підписаному Головою ВРУ відсутня певна стаття ККУ про яку наголошував НГШ ЗСУ і яка була зазначена в порівняльній таблиці, але у підсумковий документ не потрапила (знову мабуть через надмірну квапливість). Оскільки Президент при застосуванні вето повертає закон зі своїми вмотивованими і сформульованими пропозиціями до Парламенту для повторного розгляду, відповідно, спільним завданням є наголошення Президенту, народним депутатам та МОУ здійснити повторний розгляд не з метою усунення нормативних «ляпів», а здійснити якісне та ретельне вивчення проблематики та причин військових злочинів та правопорушень та відповідно обирати шляхи їх подолання виважено та обґрунтовано. Задля усунення в подальшому таких помилок у законотворчій діяльності можливо є сенс, не менш швидко, повернутись народним депутатам до проекту закону «Про правотворчу діяльність» (5707 від 25.06.2021 року) та під час правотворчої діяльності керуватись принципами, які в ньому визначені: пропорційності, доцільності та обґрунтованості, системності та комплексності та наукового забезпечення, тоді запропоновані норми будуть необхідними та достатніми для досягнення легітимної мети правового регулювання, прийматись лише у разі існування об’єктивної необхідності в правовому регулюванні.

П.С. Останнім часом знов відбуваються дискусії щодо актуальності формування військової юстиції в Україні, і ситуація навколо прийняття зазначеного закону демонструє, що військова юстиція повинна починатись не з форми у вигляді засобів (військових судів, прокуратури, поліції, адвокатури), а з якісного аналізу та формування її змісту: аналізу практики застосування стягнень, деталізованому вивченню кримінальних проваджень, визначення причин, що сприяють правопорушенням, особливостей підготовки осіб призваних по мобілізації, тощо. У даному випадку ГШ ЗСУ має мати реальну аналітичну картину щодо цих питань, а не ту, що подається у вигляді статистики. Можливо слушним рішенням було б залучення до проведення такої роботи юристів (адвокатів, правоохоронців) призваних по мобілізації. За наслідками такої роботи можливо б дійшли висновку, що треба не посилювати правові норми, що регулюють покарання, а коригувати формат рекрутингу до лав ЗСУ, що можна зробити із залученням громадських (волонтерських) організацій, які можуть сприяти цілеспрямованому підбору мотивованих кадрів. Тоді коригувалось би інше нормативне забезпечення – правові норми, що забезпечують офіційні взаємовідносини між ЗСУ та цивільними організаціями, що відповідно буде лише сприяти національній стійкості, а не вносити розбрат. На останок, військовим адвокатом у військовослужбовця має бути самі Збройні Сили України, адже якщо за поведінкою військових судять про ЗСУ в цілому, то хто, як не ЗСУ має подбати про те, щоб права та інтереси військових були захищені у повному обсязі.